Пластик у вашій воді не лежить пасивно, а виробляє молекули, що б'ють по клітинах
Пластик звикли вважати хімічно спокійним матеріалом: він не розчиняється, не вступає в реакції і просто лежить там, куди потрапив. Нове дослідження показує, що ця впевненість оманлива, коли пластик розпадається на крихітні частинки.
Команда Колумбійського університету разом із колегами з Каліфорнійського університету в Берклі з'ясувала: мікропластик і нанопластик у воді самі створюють агресивні молекули, здатні пошкоджувати живі клітини. Роботу опублікував журнал Nature.
Що менша частинка, то більша її поверхня відносно об'єму. Саме на цій поверхні і починається хімія, якої від пластику ніхто не чекав.
Вода виявилась не глядачем, а учасником
Поверхня пластику відштовхує воду, і молекули води біля такої межі поводяться інакше, ніж у звичайному середовищі. Дослідники показали, що в тонкому шарі води навколо частинки накопичуються гідроксид-іони, які легше віддають електрони.
У результаті утворюються гідроксильні радикали - одні з найагресивніших активних форм кисню. Такі молекули давно відомі біологам: вони здатні пошкоджувати білки, жири мембран і ДНК клітин.
Хімічні та біологічні експерименти в Колумбійському університеті підтвердили сам механізм, а група з Берклі підкріпила його теоретичними розрахунками і комп'ютерним моделюванням на молекулярному рівні.
Тобто частинка пластику у воді - це не інертний уламок, а маленька фабрика радикалів, яка працює без зупинки, поки частинка існує.
Чому це стосується саме вашого тіла
Кров і тканини людини - це переважно вода. Якщо частинки пластику потрапляють у кровотік, умови для тієї самої реакції зберігаються і всередині тіла.
Раніше та сама лабораторія Колумбійського університету за допомогою лазерної мікроскопії нарахувала в літрі бутильованої води в середньому близько 240 тисяч фрагментів пластику, більшість із них - нанорозмірні. Це в десятки разів більше за попередні оцінки.
Окремо великі медичні журнали вже пов'язували присутність мікропластику в організмі з інфарктами, інсультами і деменцією, але механізм шкоди лишався загадкою. Тепер з'явилось пояснення, яке можна перевіряти далі: шкоду завдає не сам пластик, а радикали, що народжуються на його поверхні.
Автори чесно наголошують: дослідження не доводить, що саме цей процес спричиняє конкретні хвороби у людей. Воно показує шлях, яким частинки можуть шкодити, і дає науці точку опори для наступних робіт.
Звідки частинки беруться щодня
Джерел більше, ніж здається: стоки заводів і пралень, нагрівання їжі в пластику в мікрохвильовці, бутильована вода, що стояла на сонці. Кожен такий епізод додає у воду і їжу нові порції мікрочастинок.
Розуміння хімії процесу відкриває і практичний вихід. Якщо найнебезпечніші ті частинки, чия поверхня найсильніше відштовхує воду, виробники зможуть проектувати пластики з іншою хімією поверхні, які не запускають утворення радикалів.
Поки таких матеріалів немає, найпростіший захист лишається побутовим: менше нагрівати їжу в пластику, не тримати воду в пляшках на сонці і, де можливо, обирати скло та метал для зберігання продуктів.